Это версия страницы http://www.reibert.info/forum/showthread.php?p=2377980 из кэша Google. Она представляет собой снимок страницы по состоянию на 12 авг 2011 04:30:30 GMT. Текущая страница за прошедшее время могла измениться. Подробнее
Эти поисковые термины были выделены: страница 7 повстанський рух в українi 1919 1920 тi р р
 | |
 18.07.2011, 16:15 | |||||
| Stabsfeldwebel  Регистрация: 02.12.2010 Адрес: Ильичевск, Украина Сообщений: 845 |  Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Союз украинских повстанцев и генерала Врангеля С махновцами: Несмотря на официальную политику батьки Махно, которая исключала союз с белогвардейцами, кратковременный союз махновцев и белых все же существовал в период конец лета-начало осени 1920 г. Согласно сведениям П. Аршинова ("История махновского движения" 1918-1921 гг) попытка Врангеля заключить союз с Махно кончилась неудачно - махновцы повесили парламентера, однако встречается другая информация: Александр Судоплатов (вольноопределяющийся Алексеевского партизанского полка, участник Заднепровского десанта. дневник (конец сентября 1920 г.): Цитата:
Цитата:
Цитата:
Цитата:
Буду признателен за информацию подобного рода в отношении петлюровских повстанцев. __________________ "Чем больше сомнений, тем смелее вперед по дороге долга" М.Г. Дроздовский | ||||
 |
| cказали "Спасибо" AlexanderN79 |
| Немного рекламы | |
 | |
| 18.07.2011, 16:43 | ||
| Stabsfeldwebel  Регистрация: 31.10.2010 Адрес: Там де Днiпро Широкий де Карпатськi та Кавказькi гори. Сообщений: 506 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Очень интересно! Я думал такого не возможно было быть. Цитата:
Вот по теме Багряні жнива Української революції 100 історій і біографій учасників Визвольних змагань Невесела одіссея отамана Чорної Хмари Справжнє його прізвище – Антон Якович Гребенник. Народився він 15 січня 1890 року в с. Велика Михайлівка, що на Катеринославщині1. Закінчив Гнідинське ремісниче училище. 1911 року прослухав сільськогосподарські курси у Катеринославі. Під час Першої світової служив рядовим. Потім поступив до Казанської школи прапорщиків, яку закінчив 1 січня 1916 року. Згідно з направленням виїхав до міста Покровська в 248-й запасний полк російської армії. Пізніше, в званні поручника був відряджений на станцію Алтата Рязансько-Уральської залізниці. Вже у березні 1917 р. йому вдалося перевестися в Україну, на Волинь, у Славуту, де служив у 264-му запасному полку. Скориставшись розвалом російської армії, Антон Гребенник покинув службу і поїхав додому. Тут на початку 1918 року потрапив у складну ситуацію – його двічі арештовували махновці. Гребеннику інкримінували агітацію за “буржуазну” Центральну Раду. Попри “тяжкі звинувачення”, махновці пропонували Антонові перейти до їхніх лав. Та він відмовився. Тоді Нестор Махно, який колись вчителював у рідному селі Гребенника, у Великій Михайлівці, наказав розстріляти його. Підпоївши варту, Антон зумів втекти. Переховуючись, він зустрівся з невеликим загоном (чотири старшини та вісім козаків), який оперував проти махновців. Гребенник приєднався до повстанського гурту. Незчулися, як відділ збільшився до 180 чоловік. Складався він виключно з селянських дітей. Були серед них і учні. Спрямування повстанців було: “За Центральну Раду, проти гетьмана”. Невдовзі Антон висунувся на провідника. Загін під його керівництвом швидко зріс до 300 козаків. Воювали проти більшовиків та Махна за Катеринослав. Спільно з відділом отамана Ангела2 (500 козаків і старшин) у селі Краснополець під Катеринославом знищили 120 червоних головорізів каральної експедиції – самих китайців і латишів. Полонених – на пострах іншим окупантам – повісили вздовж дороги на деревах. Потім, між Катеринославом та Знам’янкою, повстанці билися проти денікінців. В одному великому бою їм пощастило захопити два бронепотяги та знищити піхотний полк. “Пізніше, – оповідав отаман, – (я) стояв на Кічкасі (міст) і оперував проти відступаючого Денікіна”. Добровольча армія під шаленим тиском тисяч селянських ватаг притискалася до моря, а в причорноморські степи під кличами допомоги українцям вливався новий окупант – червоні москалі, які обіцяли визволити Україну від москалів білих... “Освободітєлі” довго не барились і показали свою звірячу сутність. Тож повстанці Чорної Хмари дуже скоро повернули зброю проти них. “Билися з большевиками в районі Плавнів”. Між станцією Жеребцем і Олександрівськом перервали шляхи й захопили каральний відділ, який їхав до Олександрівська, і винищили його. Між Катеринославом і станцією Синельникове козаки Чорної Хмари, переодягнені в червоноармійців, спинили потяг. Під час перевірки документів було заарештовано чекістів – одного латиша та шістьох євреїв. У с. Дмитрівці “спустили їх до порожньої студні”. Але чекісти виявилися великими життєлюбами – вилізли та втекли. Справедливість все ж перемогла: селяни наздогнали втікачів, добряче побили їх та повернули назад у криницю. Щоб більше не провокувати чекістів до втечі, вирішили трохи підсмалити їх: кинули до криниці соломи та підпалили її. “В даному випадку, – коментував цей епізод ад’ютант Симона Петлюри Олександр Доценко, – шість замордованих повстанцями чекістів – жиди. Але чи можна в цих жорстоких розправах вбачати “юдофобство” українського народу? З більшим правом можна було б вбачати “українофобство” жидів у катуванні українських селян... Тим більше диким і ганебним виглядає перекладання відповідальності за антижидівські ексцеси (часто розлючених жидами ж комуністами) українських мас на Головного Отамана С. Петлюру...” Якщо спочатку відділ Чорної Хмари складався виключно з піхоти, то згодом поповнився кінною сотнею на чолі з прапорщиком колишньої російської армії О. Курочкою з Олександрівська. Піхотою командував поручник Петренко з с. Жеребець. Одну з піших сотень очолював вчитель із Кам’янки прапорщик Хоменко. Бунчужним повстанського загону Чорної Хмари був Гаврило Гордієнко. Всього загін Чорної Хмари налічував близько півтори тисячі козаків і старшин. Тим часом українська армія відступила на захід. Чорна Хмара залишився в рідній місцевості та зосередився на нищенні більшовицького запілля, комунікацій і живої сили. Діяв за директивами особистого представника Симона Петлюри, видатного організатора українського підпілля на півдні України доктора Гелєва, македонця за національністю. Намагаючись нав’язати контакти з Петром Врангелем, доктор Гелєв виїхав до Криму, а отаман Чорна Хмара продовжував бої проти більшовиків – аж “до приходу Врангеля”. Повернувшись, доктор Гелєв приніс вістку, що Врангель на українських повстанців дивиться як на потенційних союзників і розраховує на їхню підтримку під час наступу своєї армії. Навесні 1920 року від Гелєва надійшов наказ, щоб під час переходу корпусу генерала Писарева через Дніпро в районі Олександрівська загін Чорної Хмари вдарив у спину більшовикам на правому березі Дніпра. Та наказ прийшов занадто пізно, вже тоді, коли врангелівські війська було розбито. Настала черга і повстанців. Їх оточили з трьох боків, “а з четвертого був Дніпро”. Вистрілявши набої, повстанці кинулися у воду. Хто вплав, а хто на рибальських човнах намагалися дістатися рятівного берега. Допливли далеко не всі: хтось потонув, а хтось загинув від куль. А хтось відсидівся у плавнях. Через Дніпро переправилося лише 318, і то переважно без зброї і одягу. А було повстанців перед боєм 600. Щоправда, “частина (їх) прорвалася назад”. Отаман мусив звернутися за допомогою до врангелівського генерала Писарева, який теж зализував рани після тяжких боїв із Красною армією. Той відповів, що одяг та зброю повстанці отримають лише за умови розформування свого відділу та влиття у підпорядковані йому частини. Не погодившись, Хмара відійшов із рештками свого загону до Катеринівки, де з допомогою селян вдалося одягтися та взутися. Тим часом Красна армія продовжувала наступ. Врангелівці відкочувались на південь, слідом за ними помандрували і козаки Чорної Хмари. Не беручи участі в боях, на возах дісталися Генічеська. З огляду на те, що лісів, де можна було б переховатися, тут не було, вирішили відступати далі – по Арабатській стрілці. Селяни ж, не бажаючи віддавати своїх синів до врангелівської армії, яка оголосила мобілізацію, приводили їх до табору повстанців. За короткий час Чорна Хмара прийняв до загону близько півтисячі юнаків. “Врангель, побачивши це, видав одповідні накази про поліпшення долі українських повстанців”. Отак, уникаючи боїв, дісталися Криму та рушили у бік Феодосії. Отаман направився до начальника гарнізону. Російський генерал дуже здивувався появі в його районі українських повстанців. І обурився. Та почав вимагати, щоб вони повернулися на фронт. Отаман, людина рішуча і, напевно, безцеремонна, не знітився. І попрохав зв’язати його по прямому дроту з генералом Григорієм Янушевським, колишнім генералом УНР, котрий перебував тепер у Севастополі, у стані Врангеля. Янушевський повідомив, що “йому доручено формувати українську дивізію”, і запросив відділ прибути до Севастополя. І повстанці рушили до Севастополя. Та трохи не встигли: в “ґородє русской слави” почалася панічна евакуація і потяги, загативши колії, зупинилися. “Я остався одірваний од генерала Янушевського. Тут оперували зеленівці і орловці проти Врангеля, я хотів залишитися теж, але не знав (їхнього) відношення до (українських) повстанців та й вирватися з кримських воріт було тяжко”. Отаман вирішив евакуювати відділ разом із врангелівцями. За дозволом звернувся до штабу командувача. Але генерал Михайло Фостіков (кубанець-лінієць) наказав їхати до Керчі. До Керчі, звідки евакуювались донці, отаман і не думав їхати. Тож вирішив повертатися до Феодосії, звідки згідно з планом мали евакуюватися брати-кубанці. До Феодосії на прохання керівника військового відомства кубанського уряду, генерал-лейтенанта Івана Ґулиґи Петро Врангель мав прислати п’ять пароплавів, але прибуло лише два – “Дон” і “Володимир”. Ситуація в Феодосійському порту була революційна. “Багаж вантажили без прийнятого порядку, – згадував останній кубанський прем’єр Василь Іванис, – “по протекції”, а цінні товари (кубанського) уряду лежали на березі й розкрадалися. Лише частина їх, завдячуючи енергійним урядовцям, попала на пароплав; а майно спекулянтів, що терлися біля старшого офіцерства, вантажилося і навіть охоронялося... (На пароплав) в першу чергу впускалися “руські люди”... Люди товпилися на березі... На пароплав уже не пускали... З відчаю ті, що їх не впускали, намірялися розстріляти пароплав із гармат”. А тут ще 29 жовтня 1920 року, надвечір, з’явилися українські повстанці Чорної Хмари. Відділ нашвидкуруч приготувався до евакуації. “Але пристань була оточена проволокою, – згадував отаман Чорна Хмара, – ми її порубали шаблюками і прибули на пристань. Шлики поховали, а тим часом 4 чоловіки кинулося до пароплава і з палуби кинули мені шнури, я виліз по шнуру до перегруженого пароплава. Козаки тим часом лишалися на березі. Потім вони одіпхнули кубанців, захопили в свої руки пароплав і туди перенеслися”. Слід сказати, що на корабель “Володимир” було “напхано до 12000 людей, хоч він розрахований на 5000 пасажирів, а на “Дон” прийняли нормальне навантаження, бо на ньому їхав Фостіков. Кубанці, котрих не взяли на кораблі, помандрували з донцями до Керчі, де якась частина сіла на кораблі, що були призначені для донців. Останні посідали всі, а кубанців залишилось на березі декілька тисяч – “на розправу большевикам”. Уже у відкритому морі генерал Хоткевич наказав явитися всім командирам частин до нього. “Пішов і я туди, – розповідав отаман. – Тут уже зібралися самі полковники та генерали. І я собі ближче просунувся. Всі підходили і записували, скільки вони мають людей, щоб одержати харчі. Я тоді й собі підійшов і заявив, що я є командир партизанського отряду. Тоді генерал Хоткевич почав кричати і допитуватися, яким чином я попав на пароплав. Я заявив, що таким правом, як і всі...” Хоч і без особливого бажання, але харчі партизанам видали... Плавання, особливо на переповненому кораблі “Володимир”, було тяжке. Добре, що хоч погода сприяла. Нарешті прибули до Костянтинополя. Але турецькі власті не дали дозволу причалити до берега. Простояли на рейді два дні. Пасажири почали хвилюватися. Отаман хотів виїхати на човні до міста, бо “почув, що там був Левицький... Пробратися не вдалося, бо заборонили, а золота й срібла не було”... Нарешті керівництво врангелівської армії, альянти і турецька сторона домовилися: донців поселять у Чаталджі, Добровольчу армію з генералом Кутеповим на чолі – в Галіполі, а кубанців висадять на острів Лемнос. Отак 24 листопада 1920 р. кубанці, а разом із ними і повстанці Чорної Хмари вивантажилися на острові Лемнос в Егейському морі. “Острів цей був пустельний і дикуватий”. І не дивно, адже за легендами тут колись у вулканічних печерах жили циклопи... Отаман відмовився вивантажуватися – він прагнув досягти материка, щоб потім через Румунію добратися з козаками до України. Чорна Хмара заявив французькому генералові Перре, що командує “українською частиною” і не хоче розміщуватися разом із врангелівським військом. Француз пішов назустріч і наказав розмістити українців окремо, що й було зроблено. “Ми, – розповідав отаман, – одразу вивісили український прапор...” Було холодно – острів у цю пору року продувало з усіх боків зимними вітрами, а приміщень, в яких можна було б сховатися, не було. Не було на Лемносі й рослинності, відповідно і палива – дрова сюди завозили з материка або інших островів. По острову “можна було йти кілька годин – і не знайти жодного дерева”. Козаки жили в наметах, та й тих для всіх (особливо напочатку) не вистачало. Невдовзі довідалися, що на сусідніх островах живуть рибалки, нащадки запорожців із попередніх еміграцій. “Вони мали маленьку православну церковцю і розмовляли архаїчною українською мовою. До козаків, які часом до них прибивалися, вони ставилися зичливо, але жили бідненько і культурно обмежено”. На Лемносі всі опинилися під протекторатом Франції, яку представляв генерал Бруссо. Генерал заявив членам кубанського уряду та членам Кубанської ради, які також потрапили на цей негостинний острів, що “Врангеля можна вважати ліквідованим і що французи зноситимуться безпосередньо з козаками”. Та вийшло не зовсім так: на острові заправляв усім представник Врангеля генерал Фостіков, який “дуже вороже ставився” до козаків відділу отамана Чорної Хмари. Нарешті надійшов довгоочікуваний дозвіл відправитися до Костянтинополя. “Тоді чорноморські козаки, – писав отаман, – почали записуватися до мене у відділ. Я набирав секретно”. Посадка почалася о 7-й ранку 4 грудня 1920 року: козаки сідали на пароплав самочинно, без дозволу коменданта пристані, генерала Хоткевича, який страшенно обурився непослухом українських козаків та неповагою до його звання. Хоткевич “усе вимагав від мене, – згадував отаман, – щоб я ставав перед ним “по всєм правілам”. Але я йому заявив, що я йому не підлягаю і цього робити не збираюся. Генерал Хоткевич сказав, що мене арештує”. І, справді, отамана, який не визнавав над собою влади російських генералів, арештували. Повстанці хотіли вжити зброю, але Чорна Хмара заспокоїв їх – бо повірив “чєстному слову русскаґо ґєнєрала”, що його відпустять, як тільки корабель із його козаками буде готовий до відправлення. Отамана відправили до табору лінійця Саломахіна, а той скерував його далі – на гору, обтягнуту дротом, яку охороняла варта. Тим часом пароплав знявся з якоря і відплив. Так скінчилося отаманування Чорної Хмари. І знову він став Антоном Гребенником, до того ж ще й арештантом. В імпровізованому концтаборі довелося провести 15 діб. “Не годували, спав на зимовому камінні, а ще до того, – додавав він, – вартові старшини казали, що я піду під суд”. Нарешті один старшина запропонував Гребеннику написати українською мовою рапорт на ім’я французького генерала Перре. І невдовзі в’язня, вже хворого на пневмонію, було звільнено. Старший ад’ютант Онуфріїв, який доброзичливо ставився до українців, дав Гребеннику перепустку і посадив на корабель, що плив до Сербії, в Бухту-Катарську. Врешті Гребенник потрапив до Белграда, де виклопотав “од Врангеля” документ, з яким виїхав до Будапешта. А звідти за сприяння полковника Володимира Сікевича він виїхав до Польщі... На цьому одіссея запорозького козака не закінчилася: як видно, душа його спокою не шукала. Він зголосився до Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, який готував рейд у поневолену більшовиками Україну. І невтомний запорожець погоджується взяти участь у новій, смертельно ризикованій епопеї. Як виглядає, спочатку Антон Гребенник був у партизанському відділі отамана Семена Хмари-Харченка, “добре зорганізованому й із добірних людей”, і вже 10 жовтня 1921 року перейшов кордон. “У відділі Хмари перебували люди, що не могли сидіти дома, бо московською окупантською владою були переслідувані. З 42 шабель відділу майже половина була старшини, решта селяни та інтелігенти з округи, більшість шибайголови...” Після цілонічного переходу зупинилися на хуторі коло Деражні. День просиділи впроголодь – їли лише варені опеньки, а надвечір прибув із-за кордону зв’язковий. Він привіз наказ сотнику Хмарі-Харченку повертатися до постою Головного повстанчого штабу за новими розпорядженнями. Разом із десятьма кіннотниками Семен Хмара рушив назад до Збруча. Був у цьому гурті і Антон Гребенник. У ніч на 13 жовтня кордон було подолано. Тим часом до кордону під виглядом робітничих бригад із таборів для інтернованих стягалися козаки і старшини Армії УНР. Як правило, вони не мали доброго одягу, більшість була без шинелей, дехто в накинутих на плечах ковдрах, подертих черевиках, а хто й босий. Але ненависть до москалів за їхні насильства над рідним краєм так палахкотіла в їхніх серцях, що вони готові були йти до бою навіть роздягнені. Аби тільки зброю дістати. Антона Гребенника приділили до відділу особливого призначення Михайла Палія-Сидорянського. Шлях повстанців лежав через Проскурівський та Летичівський повіти на Хмільник та Бердичів, а потім через Житомирський та Коростенський повіти до трикутника Малин – Чоповичі – Радомишль, де Палій мав з’єднатися з головною Волинської групою, яку очолював особисто Юрко Тютюнник. 25 жовтня 1921 року з гуртом у 10 чоловік у районі Гусятина Антон Гребенник знову перейшов Збруч... Як командир кінної чоти, Гребенник взяв участь у багатьох боях, витерпів усі труднощі цього незвичайного рейду, який увійшов в історію Визвольних змагань як Другий зимовий похід. І врешті повернувся неушкоджений назад: пройшовши з боями півтори тисячі верст, 6 грудня разом із побратимами в районі м. Острів та с. Мілятин щасливо перейшов кордон. За час від 26 жовтня група мала численні успішні бої з частинами Красної армії, а саме: проти 8-го кінного полку “Червоного козацтва”, 7-го і 57-го кінних полків, 2-ї бригади “Червоного козацтва” та інших частин, зокрема було захоплено в полон і знищено “дві чрезвичайки в повному їх складі”. 30 листопада 1923 року Антон Гребенник написав “Доклад отамана Чорної Хмари до Похідної канцелярії Головного Отамана Військ УНР”. Ця доповідна й стала важливим джерелом цієї розповіді. Яка подальша доля сміливого старшини Армії Української Народної Республіки, я не знаю, напевно, його біографія ширше висвітлена у книзі колишнього бунчужного повстанського загону Чорної Хмари, відомого агронома-ботаніка, інженера Гаврила Гордієнка – “Під щитом Марса”, перший том якої вийшов у Філадельфії 1976 року. Цю книгу видатний український історик еміграції Лев Шанковський назвав “вершком об’єктивності”. Може, колись я знайду цю рідкісну та об’єктивну книгу... Тоді й допишу історію неспокійного запорозького отамана Чорної Хмари – вірного сина України Антона Гребенника. ____________________ 1 Велика Михайлівка (Дібрівки, Діброва) Олександрійського повіту Катеринославської губернії – тепер с. Велика Михайлівка Покровського району Дніпропетровської області. В цьому селі народився також отаман Феодосій Щусь (1893 – 1921). 2 Не плутати з чернігівським отаманом Євгеном Ангелом. __________________ "Щоб здобути свободу, нація мусить по горло скупатися в крові" Отаман Орел | |
| |
| Эти 2 пользователи сказали Спасибо Козак Голота за это сообщение: |
| 18.07.2011, 17:20 | |
| Stabsfeldwebel Регистрация: 31.10.2010 Адрес: Там де Днiпро Широкий де Карпатськi та Кавказькi гори. Сообщений: 506 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. 100 історій і біографій учасників Визвольних змагань Дорога вела до моря Після невдалої бійки під с. Вовніги Катеринославський повстанський кіш, притиснутий до Дніпра, не мав іншого виходу, як здолати річку. Хто на плотах, хто на човнах, а хто вплав під кулями червоних намагались дістатися лівого рятівного берега. Невелика частина пробилася крізь оточення і розсіялася по байраках. Дехто відсидівся у плавнях. Багато козаків загинуло в дніпрових хвилях. На той бік переправилося лише 318, і то переважно без зброї та одягу. А було їх перед боєм 600. На лівому березі Дніпра господарювали врангелівці. Отаман коша Михайло Федорченко з начальником штабу одразу від’їхали в Севастополь до ставки Врангеля. А козаки з кількома старшинами та отаманом Хмарою1 вирушили до станції Пришиб на відпочинок і формування. В той час врангелівці, відчувши, що самим їм більшовиків не здолати, хоч зі скреготом, а все ж сприяли формуванню повстанців, надаючи їм зброю, одяг й інструкторів – старшин-українців. Та невдовзі більшовики прорвали фронт. І військо Врангеля побігло до моря. Разом із ним відкочувалися й українські повстанці – адже з Кінною армією Будьонного в степу не повоюєш. Серед денікінців повстанці почувалися зле, адже всі добре пам’ятали кінець 1919 року, коли партизани вирізували все, що білим звалося... Був жовтень 1920 року. Падав дощ, сипав сніг. Дороги перетворилися на багна. Коням передався настрій людей. Вони притихли і мовчки, з надзусиллями намагались витягти своїх господарів із біди. Нарешті дісталися Генічеська. Тут хмарівці поповнилися кількома сотнями місцевих селян, які підпали під мобілізацію. До Врангеля їм не хотілося. Ото і пристали до повстанців, які хоч і відступали з врангелівцями, а все ж були своїми, рідними людьми. Далі рушили по Арабатській стрілці... Надвечір 28 жовтня загін таки дістався Криму. Зупинилися в болгарському селі Кішлау, де зустрілися з Полтавською сотнею врангелівської армії. Зібрана вона була виключно з мешканців Лубенського та Лохвицького повітів. Козаки-полтавці вкрай вороже ставились до свого начальства. “Більшість чекала тільки часу, щоб перебити старшину і перейти до повстанців”, – згадував Микола Леонтович. Леонтович здибав тут багато земляків. Зустрів навіть гімназійних товаришів. Настрій полтавців був “прибитий”. Ніхто не співав, навіть не лаявся. Кожний думав над тим, чи вдасться сісти на корабель. Адже від цього залежала його доля. Залишатися в Криму означало вмерти. Гарматна стрілянина, що долітала з Перекопу, стихла. Ніхто не сприйняв тишу як свідчення перемоги. Навпаки, всі були впевнені, що вона означає прорив більшовиків до Криму. Ворог справді наближався. Це відчули і “зелені більшовики”, які настільки осміліли, що без страху вешталися в стані повстанців. Ба більше, кликали їх до себе. Старшина ж відговорювала козаків – як полтавців, так і повстанців – мовляв, не простять їм більшовики, що були у білих. Далі відступали разом: полтавці змішалися з хмарівцями. Попереду на тачанці їхав командир полтавців, поруч на рудому жеребці – отаман. За ними – кіннота, кулеметні команди на тачанках і піхота на підводах. Півсотні вершників виконували роль зв’язкових. Серед них був і Микола Леонтович. Вишикувавши команду вістових, Хмара після команди “струнко” мовив: – Хлопці, йдемо грузитись. Погрузимось – будемо пробиватись до війська УНР, не погрузимось – підіймаємо червоний прапор, не дамо пароплавам відійти, зметемо все на березі і йдемо до зелених! А тепер – вперед! Із великим трудом зведений загін вийшов на шосе. – Ристю! – скомандував отаман, і загін витягнувся на дорозі. Та вже за 10 верст попереду зачорніли групи врангелівців, які відступали з Сімферополя. Невдовзі вони загатили всю дорогу. З недовірою і страхом дивилися врангелівці на волохаті, з червоними шликами шапки повстанців, які їхали їм назустріч... Ще за 10 верст стало ясно, що проїхати крізь лаву неможливо. Лише божевільний міг розраховувати на успіх. Отож і собі повернули на Феодосію. І знову свердлила мозок одна і та ж думка: “Чи встигнемо погрузитись?” Ця думка й гнала безміри стомлених людей вперед. Страх за своє життя додавав м’язам сили. Врангелівці посувались безладно: їхні частини змішалися, і командири втратили можливість хоч якось впливати на цей неорганізований натовп. Один лише загін Чорної Хмари “все ще слухав команди”. Козаки розуміли, що поміж ворогом їхня “сила і право” в організованості. Час од часу чулися постріли – то добивали присталих коней... На відпочинок стали в селі Сали, що розкинулося на двох горбах. Довгий час напівзігнуті ноги набрякли як колоди і відмовлялися слухати. Тож Микола Леонтович навіть не злазив із коня, побоюючись, що не зможе на нього потім заскочити. Отак верхи і перекусив хлібом та бринзою, яку виніс йому грек. А кінь у цей час смикав із копиці сіно. Поїсти як слід не вдалося: пролунав сигнал збірки. Мерщій запхавши рештки їжі в торбу, що висіла коло заднього в’юка, загнуздав коня і рушив услід за своїм відділом. Неподалік другого горба, що лежав посеред села, коні останньої тачанки вийшли з послуху і не хотіли йти вгору. Тоді один із вершників кинув позаду них гранату. Перелякані коні вмить винесли тачанку на самий вершечок. Так виїхали з села... У Старому Криму виявилося, що отаман Хмара і командир полтавців, не дочекавшись своїх, поспішили вперед. Хоч вже вечір нагадував про ніч і всі смертельно хотіли спати, вирішили їхати далі, побоюючись, що більшовики випередять їх і першими увійдуть у Феодосію й таким чином перекриють шлях до моря. Козаки були страшенно знервовані. Спокоєм вирізнявся хіба осавул отамана Хмари сотник П. Горбунів та командир кінноти Полтавської сотні корнет Б. Іваницький. Власне, вони і вели загін. Ці старшини здобули серед козаків повагу, їх слухали, а от до інших офіцерів-полтавців ставлення було вороже, їх збиралися вирізати – “як тілько на пароплавах місця не буде”. Крім Іваницького, вирішили не зачіпати й капітана К. До Феодосії залишалось щось із 15 верст... Несподівано попереду загуркотіло і небо вбралося в багряний одяг. Кавалькада зупинилася. Найперша думка – “большевики в Феодосії”. Зблідли обличчя, опустилися руки. Зникла остання надія... Ситуацію врятував корнет Іваницький. На чолі шести вершників він виїхав на розвідку. За хвилин двадцять у повній темряві наткнулися на кримських татар, які роз’яснили, що у Феодосії вибухають склади боєприпасів. – А большевік завтра Феодосій, – додали татари. Отож полегшено зітхнули і знову рушили вперед... О 2-й годині ночі вже у Феодосії, в адміралтействі, зустріли Хмару й командира полтавців, які повідомили, що вранці буде посадка на пароплави “Дон” і “Володимир”. Та не всім вдалося відпочити в цю ніч: представники місцевого самоврядування попрохали Хмару вислати на вулиці стежі, адже в місті почалося мародерство. Отож довелося Миколі замість відпочинку їхати на Карантин, де розміщувався головний шпиталь... Повертаючись із Карантину, почув окрик: – Стой! Кто єдєт?! – Свій. – Кто свой?! – Чиїсь руки вже вхопили коня за повід. – Козак Хортицького полку Катеринославського повстанського коша, – чесно відповів він. – А! Такіх-то нам і нада. Слазь! І Леонтович побачив наставлені на нього рушниці. Може, й пристрелили б його без суду і слідства, та тут з’явився командир цих солдатів, “ґосподін поручік”. Коли приїхали у штаб, Леонтович зрозумів, що потрапив до більшовиків, а точніше до зелених. На щастя, поручник виявився ідейною людиною, болгарським націоналістом. Вів себе делікатно. Тиску не чинив, не погрожував. Звали його Міхо. Він був ад’ютантом капітана Орлова – місцевого партизанського ватажка. Лише вчора – завдяки зеленим – звільнився з ув’язнення. Міхо співчував домаганням і кримських татар, і українців. Вислухавши розповідь про загін отамана Хмари, поручник виписав Леонтовичу перепустку і відпустив. Наприкінці радив не тікати за кордон: – Нічєво харошево за граніцей нєт. Скажитє вашему атаману, что зєльоний штаб прєдлагаєт єму присоєдініться к крєстьянской арміі Крима. Всє грєхі єво і єво подчіньонних будут прощєни. Вже надворі до Леонтовича підійшов один із тих, хто його затримав. – Козаче! – звернувся він рідною мовою. – Ви українець? З якої місцевості? – З Полтавщини, а в повстанцях із 19 року. – Так ми земляки... – зрадів той. – Ну то Бог вам допоможи добратися до української армії. Коли доберетесь, то передайте старшинам вітання від (тут він назвав своє прізвище) і скажіть, що після того, як білі взяли мене в полон, я сидів у в’язниці весь час і тілько вчера був звільнений зеленими. Хай не судять мене і других товаришів, що ми пішли до них... Свій відділ М. Леонтович знайшов вже в порту. Сіріло. Пристань наїжачилась кількома рядами проволоки. Порубавши її шаблями, вийшли до пароплавів. Але в останній момент, буквально перед їхнім носом, трап піднявся. Пароплав дав гудок, що відчалює. З палуби хтось кричав: – Нє брать бандітов! Пусть красниє пасєкут іх на капусту. Та отаман не розгубився. – Не візьмете?! – голосно перепитав він. – Хлопці, до зброї! Давай кулемети! Повертай гармати! Ще мить тому ошелешені вісткою, що повантажитися не вдалося, козаки зарухались, навели кулемети, розвернули гармати, залягли у лаву. Дві гармати дивилися жерлами на “Дон”, де зі своїм штабом перебував генерал-лейтенант Михайло Фостіков, який і відмовив повстанцям у посадці. Дві гармати позирали на “Володимир”, ще дві – на корабель “Корнілов”, де розмістився штаб Феодосійського округу. Микола Леонтович свій тяжкий кулемет “Вікерс” встановив за тумбою, а його товариш уже заклав стежку. На палубах відчули, що козаки гратися не збираються і зараз почнеться стрілянина. – Даю три хвилини, – закричав Хмара, – спустіть трап, а з інших кораблів най дають катера. Коли ні, то спуститесь на дно. “Се зробило вражіння, – свідчив Леонтович. – Катери підійшли, і трап спустили”. Козаки посипалися у катери, хтось вискочив на трап, а більшість полізла по канатах, що кинули з пароплава. Леонтович із “Вікерсом” вискочив на верхню палубу і наставив його на капітанський місток “Корнілова” – щоб не робили дурниць, а чекали, коли всі повантажаться. “Все се я робив, не розуміючи, – розповідав Леонтович, – робив тому, що мені наказували. Всі козаки потім розсказували, що з ними було те саме, що і зо мною. Ні оден не був гідним думати. Нерви у всіх зтомились. Опам’ятався я лише тоді, коли пароплав тихо рушив. Ми покинули берег 30 жовтня 1920 року”. На березі лишилися коні, вірні друзі-товариші, з якими навіть не вдалося попрощатись. Тепер служитимуть більшовикам, виноситимуть їх із біди. ____________________ 1 Цей отаман називався ще й Чорною Хмарою. Його справжнє прізвище – Антон Якович Гребенник (15.1.1890, с. Велика Михайлівка Катеринославської губ. – після 30.11.1923). __________________ "Щоб здобути свободу, нація мусить по горло скупатися в крові" Отаман Орел |
| |
| cказали "Спасибо" Козак Голота |
| 18.07.2011, 18:04 | ||
| Stabsfeldwebel Регистрация: 02.12.2010 Адрес: Ильичевск, Украина Сообщений: 845 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Дадим слово самому Врангелю ("Записки. ноябрь 1916 - ноябрь 1920") Цитата:
__________________ "Чем больше сомнений, тем смелее вперед по дороге долга" М.Г. Дроздовский | |
| |
| Эти 2 пользователи сказали Спасибо AlexanderN79 за это сообщение: |
| 18.07.2011, 18:34 | ||
| Stabsfeldwebel Регистрация: 31.10.2010 Адрес: Там де Днiпро Широкий де Карпатськi та Кавказькi гори. Сообщений: 506 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Цитата:
__________________ "Щоб здобути свободу, нація мусить по горло скупатися в крові" Отаман Орел | |
| |
| 18.07.2011, 19:09 | ||
| Stabsfeldwebel Регистрация: 02.12.2010 Адрес: Ильичевск, Украина Сообщений: 845 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Цитата:
1. оба Павленки в русской армии имели звание полковник. 2. Иван даже успел послужить во ВСЮР, но непонятно как он мог, прибыв из Грузии в Севастополь, будучи офицером русской армии, вдруг, не с того не с сего сталь главой украинской военной делегации? 3.Иван, в отличии от Михаила в гвардии не служил. 4. Михаил, имея во время "зимнего похода" всего 6-7 тыс. штыков и сабель мог сойти в глазах Врангеля за командира крупного партизанского отряда... так, что, возможно, в Крыму побывали оба брата... __________________ "Чем больше сомнений, тем смелее вперед по дороге долга" М.Г. Дроздовский | |
| |
| 18.07.2011, 19:19 | |
| Stabsfeldwebel Регистрация: 31.10.2010 Адрес: Там де Днiпро Широкий де Карпатськi та Кавказькi гори. Сообщений: 506 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Да уж. 2.Успел.Там многие успели после "трикутника" все тайным образом пропадали.А потом снова оказывались в украинской Армии весной 1920. 4.Численность была больше около 10 тыс. Да не был.Если бы это имело место он бы в своих "Спогадах" хоть немного упомянул бы. __________________ "Щоб здобути свободу, нація мусить по горло скупатися в крові" Отаман Орел Последний раз редактировалось Козак Голота; 18.07.2011 в 19:47.. |
| |
| 18.07.2011, 19:35 | ||
| Stabsfeldwebel Регистрация: 02.12.2010 Адрес: Ильичевск, Украина Сообщений: 845 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. а как ты тогда объяснишь: Цитата:
 ? Так что ли получается? особо не разбираясь в событиях - ведь в последний раз на Украине Иван был в ноябре 1919 г. и то тогда он болел тифом, он вдруг занимает ответственный пост??? __________________ "Чем больше сомнений, тем смелее вперед по дороге долга" М.Г. Дроздовский | |
| |
| 18.07.2011, 19:50 | |
| Stabsfeldwebel Регистрация: 31.10.2010 Адрес: Там де Днiпро Широкий де Карпатськi та Кавказькi гори. Сообщений: 506 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Всмысле с какого перепугу?Может и так)). Если бы там Михаил был,такой бы факт был бы известен.Где то но было бы упоминание об этом. Да и как он бы добрался в Крым подумай?Когда Иван был в Крыму как раз Армия с Зимнего похода ишла на прорыв фронта к польско-украинским войскам. __________________ "Щоб здобути свободу, нація мусить по горло скупатися в крові" Отаман Орел |
| |
| 18.07.2011, 20:02 | ||
| Stabsfeldwebel Регистрация: 02.12.2010 Адрес: Ильичевск, Украина Сообщений: 845 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Цитата:
__________________ "Чем больше сомнений, тем смелее вперед по дороге долга" М.Г. Дроздовский | |
| |
| 18.07.2011, 20:15 | |
| Stabsfeldwebel Регистрация: 31.10.2010 Адрес: Там де Днiпро Широкий де Карпатськi та Кавказькi гори. Сообщений: 506 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Тем более какой еще "крупного партизанского отряда"?В августе 1920 г. Вообщем не верю  что он там был! __________________ "Щоб здобути свободу, нація мусить по горло скупатися в крові" Отаман Орел |
| |
| 18.07.2011, 20:20 | ||
| Stabsfeldwebel Регистрация: 02.12.2010 Адрес: Ильичевск, Украина Сообщений: 845 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Цитата:
 что то еще по теме нарыл? п.с.: Кстати генерал Фостиков, описывая события в Феодосии при эвакуации, вообще не упоминает украинцев, хотя пароходы "Дон" и "Владимир" описывает... __________________ "Чем больше сомнений, тем смелее вперед по дороге долга" М.Г. Дроздовский | |
| |
| 18.07.2011, 20:27 | |
| Stabsfeldwebel Регистрация: 31.10.2010 Адрес: Там де Днiпро Широкий де Карпатськi та Кавказькi гори. Сообщений: 506 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Не ну Саш ну правда почему Павленко в своих мемуарах этого не упомянул,хотя другие моменты не значимые подробно вспоминает.Тем более че бы скрывал. Та особо такого ничего...  все известное пока . рою...Ну его можна понять этот случай у него должен был оставить неприятный след в душе.Что бы потом вспоминать о этом  __________________ "Щоб здобути свободу, нація мусить по горло скупатися в крові" Отаман Орел |
| |
| 18.07.2011, 20:35 | |
| Stabsfeldwebel Регистрация: 02.12.2010 Адрес: Ильичевск, Украина Сообщений: 845 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Сейчас пороюсь в казачьих мемуарах. Может там чего всплывет. кубанцы с украинцами всегда дружили... П.С.: Классная подпись.  Лучше предыдущей... __________________ "Чем больше сомнений, тем смелее вперед по дороге долга" М.Г. Дроздовский |
| |
| 18.07.2011, 20:41 | |
| Stabsfeldwebel Регистрация: 31.10.2010 Адрес: Там де Днiпро Широкий де Карпатськi та Кавказькi гори. Сообщений: 506 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Насколько помню Фостиков был линейцем не черноморцем...те не очень дружили... П.С.А чого та несподобалась?  __________________ "Щоб здобути свободу, нація мусить по горло скупатися в крові" Отаман Орел |
| |
| 19.07.2011, 12:09 | ||
| Stabsfeldwebel Регистрация: 02.12.2010 Адрес: Ильичевск, Украина Сообщений: 845 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Из книги капитана-артиллериста Раевского Н.А. "Добровольцы. Повесть Крымских дней": Цитата:
__________________ "Чем больше сомнений, тем смелее вперед по дороге долга" М.Г. Дроздовский | |
| |
| cказали "Спасибо" AlexanderN79 |
| 19.07.2011, 12:33 | |
| Stabsfeldwebel Регистрация: 02.12.2010 Адрес: Ильичевск, Украина Сообщений: 845 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Можно еще добавить эпизод с украинскими партизанами, сотрудничающими с дроздовцами (сентябрь 1920 г.) из книги В.М. Кравченко (шт.-капитана Дроздовской артиллерийской бригады) "Дроздовцы.От Ясс до Галлиполи". __________________ "Чем больше сомнений, тем смелее вперед по дороге долга" М.Г. Дроздовский |
| |
| Эти 3 пользователи сказали Спасибо AlexanderN79 за это сообщение: |
Ніколаускасс| 22.07.2011, 16:56 | |
| Stabsfeldwebel Регистрация: 31.10.2010 Адрес: Там де Днiпро Широкий де Карпатськi та Кавказькi гори. Сообщений: 506 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Повстанський рух на Харківщині в 1920-ті роки Реставрація… Саме це слово спливає в пам'яті під час знайомства з працями істориків Клубу "Холодний Яр". Крізь кіптяву пороху та лак облуди проступає правдива історія України, з'являються постаті нескорених лицарів України. Ось засяяли шаблі повстанців Холодного Яру, очищені від забуття й бруду працями Романа Коваля... На іншій сторінці, що її відновив Геннадій Іванущенко, чітко проступили силуети гайдамаків Сумщини. А он із байраку вивів подільських козаків Костянтин Завальнюк, також член Історичного клубу "Холодний Яр". Стараннями дослідників відновлюється наш зв'язок із минулим. Проте багато сторінок так і залишаються замацаними чужими руками. Або залитими кров'ю наших героїв... Однією з маловідомих, напівстертих сторінок є історія Національно-визвольного руху на Харківщині. Мені пощастило познайомитися лише з одним дослідженням українського історика на цю тему. Мова про статтю Євгена Сіваченка "Спалахи гніву народного: з історії селянського повстанського руху на Харківщині". Та ця робота за обсягом невелика і стосується переважно козацького повстання на Валківщині 1920 року. Ми ж спробуємо схарактеризувати повстанський рух на Харківщині в цілому... Козацько-селянський рух на цих теренах можна умовно розділити на дві течії: петлюрівський або "державницький" (загони отаманів І. Перлика, Волоха (або Винника), Циглера, Шатровки, інших) та махновський або "стихійно-повстанський". До останньої належать власне махновські командири (М. Брова, Іванюк, Каменєв, Колісниченко, Сова, Сироватський, Чередняк), що були направлені сюди махновським штабом 1919 року для руйнування денікінського запілля. Поступово ці загони поповнювалися місцевими хліборобами і здобували більшу автономію від Махна (Сироватський навіть приєднався до уенерівської організації В. Кияшка). До махновського напрямку варто зарахувати й отаманів, які визнавали зверхність Махна (Кузнецов, Гуров, Двигун, Стародубцев) [4, c. 21]. За даними совєтських істориків у 1921 році на теренах Харківської губернії оперували 57 повстанських загонів, деякі з яких мали по кілька сот шабель [8, с.212]. Хоча сучасна Харківська область не збігається з кордонами Харківської губернії (включає в себе значні терени Полтавської та Катеринославської), все ж деяке уявлення про масштаби повстанського руху можна зробити. Повстанські отамани оперували, як правило, в межах кількох сусідніх повітів і лише деякі (Махно та його отамани, а також Маруся), діяли на більшій території). Українські повстанці знищували червоних активістів, зводили бої з регулярними російськими військами, чекістами, карателями-чонівцями та загонами місцевих колаборантів (КНС, ревкомів), захоплювали зброю, харчі, спорядження, зривали вибори до окупаційних органів влади. Пересування полегшувала наявність значних масивів лісу і розгалужених ярів. Найвідомішим на Харківщині є Валківське повстання у квітні 1920 року. Воно почалося з того, що великі групи мобілізованих селян Валківщини відмовилися йти до червоного війська й пішли до лісу, у гайдамаки. До них приєдналися мешканці округи, зокрема колишні військові старшини – Сорокін, Макаренко та Джуваго, котрі й очолили повстання. Старшини спішно провели військовий вишкіл хліборобів, розподілили їх на бойові підрозділи й розпочали активні бойові дії. Валківські козаки відбивали насильно мобілізованих до окупаційного війська, роззброювали червоних, захоплювали зброю і спорядження. До повстанців почали масово сходитися селяни навколишніх сіл та сусідніх повітів. Козаки обрали військовий штаб та "Український народний уряд". До штабу і "уряду" увійшли Сорокін (ймовірний керівник повстання), Джуваго, Макаренко... Вони виступили зі зверненням до населення, а червоним надіслали вимогу припинити безчинства, проголосити незалежність України, надати демократичні свободи... Було налагоджено зв'язок із козацькими загонами Білецького та Печня, котрі діяли поблизу. Велися переговори із махновцями, що підійшли на Валківщину з півдня (загони Михайла Брови та Марусі). Повстанців було 1500 – 3500 осіб (можливо й більше), активну участь брали навіть старші люди, жінки й діти. Все ж основу гайдамаків складала молодь 20 – 25 років, погано озброєна (половина мала лише коси та вила). Червоних загарбників у Валках оточили. Карателі були змушені оборонятися. Вони телеграмою прохали у Харкові артилерії ("…оскільки населення боїться розгрому сіл артилерійським вогнем… Необхідні рішучі заходи…"). 30 квітня (чи 1 травня) українці рушили на Валки. Спалахнув запеклий і жорстокий бій, козаки пішли на багнети ворога врукопашну… Ось уже зайнято південні околиці Валок, москалі відступають углиб містечка, а гайдамаки кинулися ламати браму в'язниці, в якій перебувало близько восьмисот безвинних заручників… Але наступ захлинувся, знекровлені повстанські загони відійшли на північ. На Валківщину більшовики терміново кинули значні сили, якими керував Р. Ейдеман. Біля с. Ков'яги козаки зазнали поразки, а їхнього провідника Сорокіна заарештували. Залишки гайдамаків очолив Білецький, котрий вступив у бій із ворогом біля Сніжкова. Валківщина продовжувала палати повстанням, загін Білецького бився ще й наступого року, але московська репресивна система вже почала криваві жнива – арешти, розстріли, позбавлення волі стали буденним явищем [4, c. 22 – 27; 9, арк. 23]. Майже по всій Харківщині з 1918-го по 1921 рік оперували загони Махна. Чорний степовий вихор пронісся селами й містечками, залишаючи за собою зруйновані мости, спалені совєтські установи, порубаних окупантів та їхніх поплічників... Проти махновців застосували панцерні потяги, регулярні армійські частини, ЧК. Але новітні гайдамаки не зважали. В різний час вони захоплювали Лозову, Ізюм, Краснокутськ... У селі Добровілля (нині Близнюківський район) – у бою з махновцями загинув червоний комбриг М. Карпенко [2, c. 144; 3, c. 204, 234, 538, 627]. Діяли на Харківщині і загони отамана Матвія Григор'єва. У кінці травня 1919 р. його частини, що наступали на Харків із Правобережжя, більшовики зупинили під Лозовою [5, c. 39]. Громили росіян і загони Марусі. В українській історії ХХ століття відомі кілька отаманів із таким ім'ям. Ймовірно, це була Марія Каливайко (див. Ісаков П. Чотири отаманші Марусі // Іванущенко Г. Залізом і кров'ю… – Суми: "Собор", 2001). 31 грудня 1919 року вона звела бій із червоними в районі Чугуєва. Нищила ворога до 1921 року [3, c. 205, 891]. Часто співдіяла із махновцями, зокрема з отаманом Михайлом Бровою. Михайло Брова – відомий отаман повстанських загонів на Катеринославщині, командир П'ятої повстанської групи повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника. Народився в с. Новогригорівка. Анархокомуніст із 1904 року. Служив на флоті. В махновському русі з 1918 року. Член Реввоєнради Повстанської армії Нестора Махна. Співпрацював з уенерівським табором, а також із Петром Врангелем проти більшовиків. На кінець 1920 року його загін нараховував близько 800 бійців. Рейдував на півдні та заході нинішньої Харківської області. Вбитий на Кавказі. Від серпня 1920 року почав нелегку повтанську працю отаман Н. Савонов. Спершу він командував відділом у отамана Сироватського, потім деякий час був начальником гарнізону Ізюму і повітовим військовим комісаром. Та не витримавши московської "ласки", знову подався у гайдамаки. Восени 1920 року, зосередившись у лісах Червонооскольської волості Ізюмщини, повстанці Савонова здійснювали стрімкі напади на червоних. Так протягом вересня і жовтня 1920 року вони кількаразово атакували Червоний Оскіл, громили волосний ревком, знищили 12 комуністів та їхніх посіпак. На початку 1921 року в Червоному Осколі козаки-савоновці стратили голову КНС. У червні 1921 року проти загону виступили підрозділи Красної армії та місцеві перекинчики. Загін було розбито, ад'ютант Савонова Яків Хмелевий здався, а Савонова видала його ж подруга [3, c. 205, 538, 558; 4, c. 21; 7, c. 104]. Справу Н. Савонова продовжив Володимир Савонов, загін якого оперував на сусідніх із Харківщиною теренах Донеччини [9, арк. 19]. На північно-західній Харківщині (Дворічанський район) громили червоних заброд повстанці отамана Кучми. На початку 1921 року півсотні його гайдамаків увірвалися на станцію Мовчанове й відбили совєтський потяг із харчами та одягом, які роздали місцевим селянам. У загоні час від часу відбувався військово-політичний вишкіл, у жовтні 1921 року відділ зосереджувався на острові посеред річки Оскіл [1]. Серед інших отаманів згадаємо наступних: Каменюк, Фетисов, Чередниченко – оперували на Чугуївщині; Кочубей – на південному заході Харківщини та в районі Чугуєва; Матвієнко взимку 1919 – 1920 разом з отаманом Іванюком заскочив у Зачепилівку (південно-західна Харківщина) й знищив усіх ревкомівців; Перцев – махновець, очолював повстання хліборобів села П'ятницьке на Чугуївщині; Загоруйко громив червону потолоч на Куп'янщині; Маслов – на Зміївщині (в Ленівці, під час бою, масловці вбили червоного командира Мєліхова). Козацький отаман Матвійчук давав чосу ворогові у районі Сахновщини; Циба – на Зміївщині, Чаплій – на Борівщині; Шкарупа – на Ізюмщині. Анархіст Шкіль діяв неподалік села Піщаного на Куп'янщині. Загін отамана "Козла" (Козлова?) розбито у листопаді 1922 року колаборантами біля села Мечебилового на Барвінківщині [див. 3, а також 6, с. 598]. Імена деяких отаманів і досі не вдалося вияснити. Так 19 квітня 1921 року відбувся запеклий бій між невідомими повстанцями і більшовиками на околиці села Шипувате (нині Великобурлуцький район) [3, с. 347]. На півдні Харківщини (Лозівський район) хлібороб села Катеринівки (на жаль ім'я його не збереглося) разом зі своїми синами створив невеличкий відділ (6 – 8 козаків), котрий боровся проти червоних спільно із загоном села Мечебилове [10]. Наприкінці 1921 року на Куп'янщиі діяв Кабанський (за назвою села) повстанський загін [9, арк.10]. Існували на Харківщині й добре організовані підпільні організації. Згадаємо лише деякі. Одна з них виникла на Валківщині, яка нещодавно палала козацьким повстанням. Її зорганізували колишні старшини Армії УНР Бабюк і Захарчук, які працювали виховниками у дитячих будинках. Згуртувавши навколо себе місцевих патріотів, створили нелегальну організацію, встановили контакт із Харківським губернським повстанським комітетом полковника Котелевця. В листопаді 1921 року відбувся загальний збір повстанського комітету та валківської організації, де було визначено напрямки діяльності. Також встановлено контакти із козацькими загонами отаманів Демченка, Юрченка та Лобидовського. Проте організація зазнала тяжких втрат. 1922 року партизанів засуджено [6, c. 597, 598]. Українське підпілля на Куп'янщині започаткував В. Кияшко. Навчаючись у Ростові, він вступив до Кубанської повстанської організації. Від неї отримав завдання підняти на боротьбу проти окупанта своїх земляків. Використовуючи підроблені бланки совєтських установ, офіційно зареєстрував т. зв. "гідротехнічну станцію" в Куп'янську та "трудовий загін" при ній. Останній фактично був легалізованим повстанським відділом, на який В. Кияшко навіть отримував від совєтів різне спорядження. Окрім цього, активно розбудовувалося підпіллля (до нього належали вчителі, службовці, селяни), кияшківці встановили контакти із гайдамаками отаманів Клодія (Колодія), Прими, Данченка, братів Гайворонських (чи Грайворонських), Сироватського та інших. У липні 1921 року усі повстанці Куп'янщини об'єдналися. Отаманом обрали полковника Армії УНР Журбу-"Павлюка" й визначили напрямки подальшої діяльності. Проти українських месників були задіяні чекісти та підрозділи Красної армії. Кияшка арештували 7 вересня 1921 року, але гайдамацькі загони продовжували боротьбу. Багато героїв гинуло у боях, зокрема отаман Данченко та один із братів Гайворонських. Дехто (зокрема отамани Погорілов, Колодій і Гайворонський) після довгих поневірянь здалися більшовикам у 1922 році [6, c. 598 – 600; 9, арк. 19, 43, 49]. Трохи інакше склалася доля колишнього махновця Сироватського. Більше відомий на Донеччині, цей отаман припинив боротьбу восени 1921 року й отримав "амністію". Але вже наступного року гайдамака знову взявся за шаблю і закликав до зброї інших [9, арк. 49, 80]… До осені 1921 року козацько-селянський рух зазнав великих втрат, а тому 22 жовтня совєти скасували військовий стан у Харківській губернії [8, с. 213]. Та боротьба тривала. На півдні області (район Сахновщини) партизани-гайдамаки діяли до 1923 року [3, с. 823]. Окремі виступи проти окупантів продовжувалися й пізніше, сягнувши апогея під час "колективізації". Проте шансів на перемогу хлібороби вже не мали. Нещадні репресії влади, оманливий вплив НЕПу та розпалювана комуністами ворожнеча всередині самого села робили свою справу. Потужне організоване козацтво Харківщини на початку 1920-х років зазнало поразки, історія його боротьби замовчана, оббріхана. Дещо збереглося у народній пам'яті, хоча тут правдиві події перемішані з легендами (як-от оповіді про "скарби Махна"). Проте маємо надію, що харківська сторінка нашої історії "оновиться" і засяє досі прихованими фарбами. Наостанок хочу висловити велику подяку п. Романові Ковалю – за підтримку та цінні поради, а також холодноярцеві п. Павлові Стегнію – за низку важливих поданих документів. Хай благословить їх Бог і додасть снаги Божа Мати у їхній шляхетній праці розбудови нашої України ! Слава Нації! Смерть ворогам! В'ячеслав ТРУШ, Історичний клуб "Холодний Яр" Джерела 1. Виноградов В. Партизанська боротьба на Харківщині // Незборима нація. 2. Волковинський В. Нестор Махно: легенди і реальність. – К.: "Перліт продакшн, ЛТД", 1994. – 256 с. 3. Історія міст і сіл УРСР: Харківська область. – Київ: Головна редакція Української Радянської енциклопедії АН УРСР, 1967. – 1002 с. 4. Сіваченко Є. Спалахи гніву народного: з історії селянського повстанського руху на Харківщині (1920) // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. – Т. 5. – Харків: Око, 1995. – С. 17 – 28. 5. Герасименко Н. Батько Махно: Мемуары белогвардейца. / Под ред. П. Е. Щеголева. – Днепропетровск: Днепркнига, 1990. – 88 с. 6. Голинков Д. Крушение антисоветского подполья в СССР (1917 – 1925 гг.). – Москва: Политиздат, 1975. – 703 с. 7. Оппоков В. Лев Задов: смерть от бескорыстия (повесть о махновце-чекисте): Документально-художественная повесть. – Петрозаводск: Руди-Барс, 1994. – 288 с. 8. Очерки истории Харьковской областной партийной оганизации. – Х.: Прапор, 1980. – 528 с. 9. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 3204, оп. 2, спр. 11. – Надав Павло Стегній. 10. Спогади Гонтаренка Василя Микитовича, 1906 р. н., уродженця с. Катеринівка (нинішнього Лозівського району Харківської області). – Надав Володимир Лиценко. __________________ "Щоб здобути свободу, нація мусить по горло скупатися в крові" Отаман Орел |
| |
| Эти 2 пользователи сказали Спасибо Козак Голота за это сообщение: |
| 25.07.2011, 09:00 | ||
| Stabsfeldwebel Регистрация: 02.12.2010 Адрес: Ильичевск, Украина Сообщений: 845 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. 2 Казак Голота (подарок другу) 2 Анонимь (почему без "ъ" не пойму , также как и то, что он не выучил, где находится кнопочка "спасибо")Андрей Гулый-Гуленко - генерал-хорунжий армии УНР и командующий повстанцами Катеринославщины. Цитата:
__________________ "Чем больше сомнений, тем смелее вперед по дороге долга" М.Г. Дроздовский | |
| |
| Эти 2 пользователи сказали Спасибо AlexanderN79 за это сообщение: |
| 25.07.2011, 11:58 | |
| Stabsfeldwebel Регистрация: 31.10.2010 Адрес: Там де Днiпро Широкий де Карпатськi та Кавказькi гори. Сообщений: 506 | Re: Повстанський рух в Українi 1919-1920-тi р.р. Ще Гулий. До речi,оця та та що ти виставив перша свiтлина.Це були зробленi органами ГПУ коли його схопили у 1922 роцi. __________________ "Щоб здобути свободу, нація мусить по горло скупатися в крові" Отаман Орел |
| |
| cказали "Спасибо" Козак Голота |
| Опции темы | |
| |
|
|
 Похожие темы | ||||
| Тема | Автор | Раздел | Ответов | Последнее сообщение |
| Продам БЛЕФы - 1919 и 1920 г | BLEF | ММГ. Пистолеты и револьверы | 11 | 18.02.2011 10:35 |
| Дружина Святого Креста 1919-1920 | Russian Patriot | Белое дело | 6 | 29.06.2010 16:27 |
| каталог по прягам 1919-1945гг. | restler09 | Книги и диски | 11 | 02.05.2010 08:19 |
| Украина. Две купюры по 10 грн 1918 и 1919 г.г. | oleg_law_dnepr | Нумизматика | 3 | 02.03.2010 20:21 |
| 9-11 травня 2009р. Повстанський табір | Thorwald | Вторая Мировая война | 20 | 20.05.2009 11:19 |
Текущее время: 07:30. Часовой пояс GMT +3.
<a target="_blank" href="http://mycounter.com.ua/"><img src="http://get.mycounter.com.ua/counter.php?id=3135" title="MyCounter - Ваш счётчик" alt="MyCounter - Ваш счётчик" width="88" height="31" border="0" /></a> Powered by vBulletin® Version 3.8.4
Copyright ©2000 - 2011, Jelsoft Enterprises Ltd. Перевод: zCarot
vB.Sponsors
Copyright ©2000 - 2011, Jelsoft Enterprises Ltd. Перевод: zCarot
vB.Sponsors
Advertisement System V2.5 By Branden
Комментариев нет:
Отправить комментарий